Усi ми: квiти, трави, дерева, люди - дiти великої, могутньої Природи. Дихаємо одним повiтрям, грiємося пiд одним сонцем, пускаємо корiння в одну землю. I все життя тягнемось до висот небесних - гiлками-руками, думами-мрiями, душами-квiтами. Приходимо ненадовго в цей свiт, прокладаємо в ньому свою стежку i назавжди вiдходимо в iнший, неземний. Який же сенс у цьому вiчному круговоротi життя? Чи не в тому, щоб, пройшовши складний шлях пiзнання, стати на вищий щабель духовностi, вiдчути свою єднiсть з усiма формами космiчного буття, свою спорiдненiсть з билинкою, пташкою, сонячним променем, краплинкою вранiшньої роси? I тодi свiт теж стане мудрiшим, покращає, бо все в ньому взаємопов'язано i взаємозумовлено. Чи зумiє людина своїм життям органiчно влитися в цю свiтову гармонiю, чи порушить її, не знайшовши свого мiсця в нiй? Фiлософськi роздуми над цiєю та iншими загальнолюдськими проблемами завжди хвилювали видатну дочку нашого народу Лесю Українку. Створюючи свiй шедевр - драму-феєрiю "Лiсова пiсня", поетеса добре знала цiну багатьом життєвим iстинам, бо тернистий шлях пiзнання було вже пройдено, життя догоряло, а попереду чекала вiчнiсть.

Так, вона знала, що не помре:

   Нi! Я жива! Я буду вiчно жити!
   Я в серцi маю те, що не вмирає.

Духовному зору Лесi Україник вiдкрилися таємницi людського життя, смертi i безсмертя. Вона виголошує їх устами лiсової царiвни Мавки. Мавка - дитя природи, i це глибоко символiчно: лише в нерозривнiй єдностi з природою можна досягти гармонiї душi. Цiй дiвчинi чужi й незрозумiлi одвiчнi клопоти людськi про хлiб насущний, про добро, багатство. Вона й так багата - лiсовим цвiтом, весняним спiвом, ласкою верби-матерi, нiжнiстю березки-сестрицi, розмаїттям барв i звукiв. Тiєї весни їй судилося почути найчарiвнiшу з мелодiй - мелодiю кохання, яка з'єднала двi рiднi душi. Весна - то пробудження сердець, народження надiй, буяння цвiту почуттiв, то гiмн всесильної любовi. Не тiльки людина - вся природа живе за прекрасними i незбагненними законами кохання:

   Он бачиш, там питає дика рожа:
   "Чи я хороша?"
   А ясень їй киває в верховiттi:
   "Найкраща в свiтi!"

Пiд впливом цього свiтлого почуття розпускається "цвiт душi" людського хлопця Лукаша. Це Мавка i весна пробудили в ньому сили, що досi дрiмали, i зробили його душу зрячою на красу. Ось вона, гармонiя! Весна в природi i в серцях, у мрiях i в життi. Оновлення i просвiтлення, очищення i причастя вселенською красою i любов'ю.

Та все минає. Пiзнє лiто вносить свої змiни в лiсовi пейзажi i в людське життя. Покошено i складено в стiжки буйнi трави, перша сивина впала на скронi дерев, а кохання Мавки й Лукаша торкнув перший холод. Природа разом з героями проходить їхнiми нелегкими, плутаними стежками, вiдтiняє їхнiй душевний стан. Вона не просто спiвiснує з людиною, а спiвпереживає з нею. Тяжко на серцi у Мавки: воно вiщує зраду, розлуку. У цей час "починає накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiкає галявину, хату й гай". Кохання Лукаша не витримало випробування буденними клопотами, дрiб'язковими турботами. I душа його змiлiла, втратила свiй цвiт. Вiн зрадив не лише Мавку - зрадив себе, свою спiвучу душу, свою високу мрiю. I за це тяжко карається, втративши людську подобу. Та навiть доля непiдвладна великiй любовi. I Мавка чарiвним словом рятує свого коханого. Образ лiсової красунi - це вимрiяний поетесою iдеал гармонiйної людини, яка живе вiльним, духовним життям, у повнiй злагодi з природою. Саме тому їй не судилося нi забуття, нi смерть. Мавка - це втiлення краси, а краса невмируща.

Близький до природи i дядько Лев. Вiн добре знає всяку лiсову, польову та водяну силу, вмiє розумно з нею обiйтися. Своєю любов'ю до лiсу, добротою, мудрiстю вiн заслужив глибоку повагу Лiсовика.

У драмi-феєрiї дiйовими особами нарiвнi з людьми виступають i сили природи, що виросли на фольклорному грунтi: Русалка, Водяник, Лiсовик, Перелесник та iншi. Серед них теж є добрi й злi, та це не порушує рiвноваги у навколишньому свiтi. На кожному кроцi природа вступає у взаємини з людиною, допомагає чи шкодить їй, вiдгукується на кожен порух її душi. Вона завжди за все вiддячує взаємнiстю. Любов може народитися лише з любовi.

На жаль, люди часто забувають цю iстину. Хто дав їм право пiдкоряти собi природу, руйнувати її величний храм своєю безжалiсною рукою? Ми всi рiвнi перед Богом. Свiт не повинен жити за законами жорстокостi i насилля. Лише краса й любов врятують нас вiд фiзичної й духовної смертi. Тiльки тодi нашi душi будуть урiвноваженi, коли настане гармонiя в наших взаєминах з могутньою й величною Природою.

Ви схибили в життi, втомилися буденнiстю, втратили сенс свого буття? Залиште все, пiдiть до неї, до Природи. Послухайте її велику тишу, i вона вiдкриє вам свої таємницi, залiкує душевнi рани. Придивiться пильнiше: можливо, серед пишного гiлля перед вами з'явиться прекрасна зеленоока дiвчина з довгим розплетеним волоссям, заквiтча ним яскравим вiнком, i поманить вас за собою. Не бiйтеся, iдiть! То ваша Доля.