Ми не побачили ні рис її
обличчя, ні деталей одягу. Просто бачимо її на лаві підсудних із похиленою
головою — геть відстороненою, украй зніченою:
Чурай Маруся не підсудній
лаві.
Оскаржену Марусю Чураївну
Тоді суддя суворо запитав.
Але вона ні слова не сказала,
Усправедливень жодних не дала,
Тільки стояла, яко з каменю тесана,
або:
Підсудна слізьми очі не зросила.
І милосердя в права не просила.
Спочатку
читача не цікавить зовнішність Марусі, бо він стежить за ходом судового
процесу, намагається разом із суддями, із райцями (судовими радниками), зі
свідками, з усіма присутніми розібратись, чи винна Маруся у смерті Гриця
Бобренка, чи ні. Відбувається активне проникнення в суть справи. А потім —
в'язнична камера, ґрати, збитий околот соломи в кутку та старий кожух, що
служитиме Марусі за постіль. І знову жодної портретної деталі. Проте, як багато
ми дізналися про неї за ті три дні й три ночі, що були їй відведені перед
стратою. І ці знання про життя Марусі, про її внутрішній світ формують наше
уявлення про її зовнішність. Читач бачить світ очима Марусі, співпереживає їй,
відчуває інтонацію її монологів, ловить її жести — із огляду на це відтворює її
зовнішній вигляд. Постає портрет тендітної, чутливої молодої жінки. У неї
зболений погляд. Душевне страждання затуманює її очі, але в якісь моменти, коли
спогади на мить притлумлюють душевний біль, її погляд стає розумним і
проникливим. Вона вся ніжно трепетна, наскрізь пройнята почуттям. Уперше про
зовнішність Марусі Чурай згадано лише у п'ятому розділі «Страта». Уся Полтава
зібралась дивитися, як буде змінюватись вирок суду. Ліна Костенко досить довго
готує появу Марусі Чурай.
На
матір схожа, тільки трохи вища.
Ті ж самі очі і така ж коса.
Ну от скажіте, людоньки, навіщо
Такій убивці та така краса?
А це як хто. Я маю іншу гадку.
Якась вона не схожа на убивць.
Злочинниця, — а так би й зняв би шапку.
На смерть іде, — а так би й поклонивсь.
То ти такий вже, чоловіче, зроду,
Все б тільки очі й витріщав на вроду, —
Сказала жінка з усміхом терпким. —
Знімати шапку?! Себто перед ким?
Перед цією? Себто отакою?
Що отруїла власною рукою?
Та щоб над нею обвалилась твердь!
Побійся Бога, вона йде на смерть!
Голоси із натовпу, і доброзичливі, і не зовсім, прекрасно передають враження
від краси Марусі. Подібного художнього ефекту неможливо було б досягнути, якби
авторка від власного імені описувала зовнішність дівчини.
Проте поетеса залишає й за собою право малювання портрету своєї героїні:
Вона ішла. А хмари, як подерті.
І сизий степ ще звечора в росі,
І з кожним кроком до своєї смерті
Була усім видніша звідусіль.
Стояли люди злякані, притихлі.
Вона ішла туди, як до вершин.
Були вже риси мертві і застиглі,
І тільки вітер коси ворушив.
І тільки якось страшно, не до речі,
На тлі тих хмар і зашморгу була
Ота голівка точена, ті плечі,
Той гострий обрій чистого чола.
І в тиші смертній, вже
такій, аж давній,
Коли вона цілує образок, —
На тій високій шиї лебединій
Того намиста доброго разок.
Після суду та помилування, що прийшло від Богдана Хмельницького, життя для
Марусі втратило сенс. Усі нещастя — зрада Гриця, його смерть, страшна
потрощеність її великої любові, втрата матері — склалися в один безперервний
біль, який їй було не під силу вгамувати. Маруся поступово танула, згорала мов
свічка. Мандрівний дяк побачив Марусю украй вимученою тим постійним пекельним
болем:
... Ти ще ж молода.
Але чомусь така вже, як обвуглена.
Якась так, мов знята із хреста.
А ще він помітив характерну для Марусі рису: на її обличчі дуже виразно
відбивався її душевний стан:
Такою нам бачиться зовнішність Марусі. Вона змінюється від перших до останніх
сторінок роману. І ці зміни глибоко і точно характеризують зміну її
внутрішнього стану.
|