Дiйсно, земля мала якусь магiчну владу над людьми. Вона була i годiвницею, i щастям, i горем. Це теж один iз образiв повiстi, а, точнiше, головний образ.
У центрi повiстi – сiм’я Iвонiки Федорчука. Усi персонажi знаходяться пiд владою землi, але кожен ставиться до землi по-рiзному.
Iвонiка прожив безпросвiтне життя, тяжко заробляючи на будiвництвi залiзницi. Цiною виснажливої, каторжної працi, цiною власного здоров’я, пропащої молодостi вiн стягся на кiлька моргiв землi i став хазяїном.
Марiйка, дружина Iвонiки, теж прив’язана до землi, як дитина до матерi. Земля для неї стала мiрилом правди, мiрилом вартостi людини. Хто не має землi, той нiчого не має.
Але найкрасивiше любить землю Михайло – старший син Iвонiки. Вiн сам – прекрасна людина, i любов його – красива, романтична. Михайла всi в селi любили, тому що вiн був спокiйним, тихим i навiть покiрним сином своїх батькiв. Навчався всьому завзято, любив працювати i працював з радiстю. Смiючись, виходив iз дому, смiючись, вертався додому. Одна трагедiя лише мучить його – вiн не народжений для служби у цiсарському вiйську. Його покликання – праця на землi, яка приносить йому справжнє задоволення. Такого хлопця не можна не любити.
Полюбила його i наймичка Анна. I тут Михайло прекрасний: у своєму ставленнi до Анни вiн також красивий i порядний. Сама Кобилянська ним милується. Хоч Михайло дуже шанує землю, але вона для нього не самоцiль. Коли постає перед ним питання – земля чи кохана дiвчина-сирота, в якої за душею нема i сажня землi, вiн, не вагаючись, залишається з безземельною дiвчиною.
А ось Сава – молодший син Iвонiки – до землi ставиться зовсiм по-iншому. Вiн її не любить, але ж розумiє, що це є засiб для iснування. Адже вiн живе в селi i бачить, що в селi людина без землi нiчого не варта, а з землею вона має силу, викликає пошану селян. А батьки вiддадуть землю не Савi, а Михайлу. Сава не мiг не вiдчувати переваги Михайла над собою.
Ольга Кобилянська психологiчно вмотивовує, як зародився задум вбивства брата. Усе складалося поступово: з дитинства Сава не любив працювати, а ходив на полювання i бездумно стрiляв птахiв. У нього потроху зароджується жорстокiсть i безвiдповiдальнiсть. Мiг не нагодувати i не напоїти худобу, мiг обдурити батькiв. Був злий i людино ненависний. Усi були виннi у нього. Вiн по-справжньому не любив нi батькiв, нi брата. Брата вiн вiдкрито не любив, бо той намагався перевиховувати його, повернути до землi. Мабуть, основна причина такої поведiнки була в коханнi його до Рахiри, його двоюрiдної сестри, напiвциганки. Кохання це було якесь дивне i нездорове. Це була пристрасть, яка забирала у Сави силу волi i здоровий глузд.
Убити Михайла – це була iдея Рахiри, точнiше, вона виростила її своїми хитрощами в Савиному серцi. Складовi частини цього страшно го задуму: лiнощi, безвiдповiдальнiсть, жорстокiсть, майже садизм, нездорове кохання, заздрiсть, неповага до батькiв i землi, вiдсутнiсть принципiв. I Сава вбиває Михайла.
Але земля не зробила Саву щасливим. Два роки вони жили з Рапiрою не вiнчанi, потiм повiнчалися, але батьки навiть не прийшли на весiлля. Сава втратив спокiй, "його душа, мов без ладу стала. Чи, може, вже з дитинства була така? Важко сказати! Нiхто не слiдив за об’явами тої предивної гри психiчних струн”. I Рахiра не зробила Саву щасливим: "вона випила з нього душевну благороднiсть до останньої краплi, а, стративши це, – стратив i себе самого…”

Земля у цьому творі, однак, не постає страшним символом людської безвиході, горя, страждань. її образ лише підкреслює проблему відносин між людьми, між землею і людиною.
Земля і тоді, і зараз має велике значення у долі кожного хлібороба, та й у долі кожного з нас. Адже вона нас годує, з неї усе виростає, і кінець нашого шляху, врешті-решт, теж у ній. І тому відношення до неї повинно бути дбайливим і шанобливим, таким, як у доброго господаря, а не як у простого споживача благ, зроблених чужими руками. Висновок робимо такий: причиною загибелі Михайла стала земля. Чи є в повісті інші погляди на землю? думаю, є. Анна, в минулому наречена Михайла, поховавши хлопчиків-близнят від Михайла і вийшовши заміж за роботящого Петра, працює від рання до вечора на здобуття засобів для науки сина. В цьому місці повісті стикаються дві точки зору на проблему людина і земля. Старий Івоніка таємно від Марійки кращий шмат поля Михайлового переписує на сина Анни, а Анна силою хоче свого сина відірвати від землі і віддати його на навчання до міста Саме в цьому місці повісті виявилася неспроможнім письменниці реалістично розв’язати питання: земля трудівник на ній.

Земля - це не лише власність, а й чудові краєвиди, що радують серце, і радість господаря - творця земних плодів, і сила людська, і шіевненість у завтрашньому дні. Згадаймо, яке місце посідала земні н житті лише одного персонажа твору - Івоніки Федорчука. Його імбов до землі - риса спадкова. Заради неї він працював самовідданії, жертовно. Недоїдав, недосипав, кожен гріш переводив у землю. Риби в це не заради себе, а дбаючи про своїх нащадків - майбутніх ии’ііодарів землі. При цьому Івоніка пам’ятав, що найвища цінність і литті - все-таки людина. Він готовий продати найкращих своїх би їм, не боїться втратити набутків, тільки б урятувати з війська сина Михайла. На слова Докії Чоп’як: «Того вже не робіть, шкода вели-к.і’» Івоніка відповідає: «Чому?.. Я би се радо зробив, коби лиш знав, іио Михайло лишиться мені дома. Як будемо жити й будемо здорові, ішсіараємося собі другі. Коби я їх лиш при собі мав, ті молоді руки, і решта - то все байка. Але руки, Докійко, руки - то все наше багатство, то наше добро, то наша скорбота!» Ці слова варті того, щоб їх залишити в своєму серці. Ось які орієнтири дає нам письменниця.

«Земля» (1902) - це глибоко психологічний за своїм характером твір. Письменниця ставить перед нами багато проблем, найго-стрішою з яких є влада землі над людиною. Від кількості землі завжди залежала , кількість урожаю, а врешті - й добробут господаря. Ольга Кобилянська підійшла до розв’язання цієї проблеми, ви користавши християнський мотив братовбивства. У біблійній Книзі Буття розповідається, як Каїн, піддавшись заздрощам, убив свого рідного брата Авеля. Герої Ольги Кобилянської своєю вдачею та поведінкою нагадують нам біблійних Каїна та Авеля.