Сутність і багатоманітність культури - Людина і суспільство - Каталог файлов - ShpargalokNet
Четверг, 08.12.2016, 4:01:35
Приветствую Вас Гость | RSS

ShpargalokNet

Каталог файлов

Главная » Файлы » Людина і суспільство

Сутність і багатоманітність культури
24.04.2012, 8:22:19

Зростання інтересу до культури останнім часом не є випадковим. Адже суспільний розвиток у цілому вбирає в себе й розвиток духовний, інакше кажучи — культурний. Саме культура як скарбниця історичного досвіду постає у ролі важливого фактора неспинного розвитку людства (як духовного, так і матеріального). Що ж таке, власне, культура?


Проблема визначення культури. До вивчення явищ культури звертається ціла низка галузей людського знання, зокрема філософія, мистецтво; такі науки, як етнографія, археологія, соціологія, етика, історія. Якщо з конкретних наук ми дізнаємося про прояви культури в моралі, релігії, мистецтві, про правову, економічну культуру, про побут людей, то філософія шукає шляхи до загального, всеохоплюючого розуміння культури. У різних галузях людського знання розкриваються різноманітні аспекти культури. Тому в науковій, філософській та релігійній літературі можна відшукати принаймні кількасот визначень цього поняття.


«Культура»
— термін латинського походження, який означає «обробіток», «виховання», «освіта», «розвиток», «вшанування» тощо. За деякими джерелами, це поняття було вперше вжите римським мислителем і державним діячем Ціцероном (106—43 до п. е.). Під поняттям культури він розумів, з одного боку, людську діяльність із перетворення природи (так зване «олюднення» природи), з іншого — засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму. Пізніше це поняття розвинули такі мислителі, як Гердер, Гегель, Ґете, Шіллер, Сковорода та інші.


Німецький філософ-просвітитель Йоган Гердер (1744—1803) у своїй філософії історії відстоював ідею історичного прогресу людства, пов'язуючи ііого з розвитком культури. До культури він відкосив мову, мистецтво, науку, релігію, сімейні стосунки, державне управління, народні традиції, звичаї. Гердер наголошував на тому, що перейняття й засвоєння людиною набутого людством культурного досвіду є необхідною умовою духовного становлення людини, Ті «другим народженням». Крім того, він стверджував тезу про нерозривний зв'язок між культурним розвитком людства і розвитком кожного окремого народу. Ці ідеї були схвально сприйняті мислителями-романтиками Ґете, Шіллером, а також набули подальшого розвитку в поглядах таких німецьких філософів, як Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель.


Георг Гегель (1770—1831) у прані «Феноменологія духу» всю набуту людством культуру розглядав як «царство духу». Упродовж усього життя людина переймає культурний досвід суспільства, «прилучається» ао «царства духу», переносячи його із зовнішнього світу у свій внутрішній. За Гегслем, внутрішній світ людини перебуває у прямій залежності від засвоєння нею цього культурного досвіду.


Незважаючи на різницю у півстоліття, помітна схожість цих поглядів із вченням видатного українського філософа Григорія Сковороди (1722—1794) про три світи.

Сковорода вперше ставить питання про культуру як окрему реальність, як незалежний від природи символічний світ, в якому розкриваються й містяться вищі цінності людського буття, все святе й божественне. Пізнаючи цей символічний світ, людина пізнає всю безодню свого внутрішнього світу, «Бога в собі». Цей внутрішній світ, інакше кажучи, душа, є сутністю людини, пізнаючи яку, ми підіймаємося до богопізпання. Подібні погляди зустрічаємо згодом у П. Юркевича, М. Гоголя, П. Куліша. Т. Шевченка, а також у таких видатних представників зарубіжної філософії, як С. К'єркегор, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше.


У Вебстерському повному енциклопедичному словнику англійської мови, виданому в США 1993 року, серед інших зустрічаємо визначення культури як узагальненого способу життя, створеного людською спільністю, який передається із покоління а покоління. Подібним чином визначає культуру російський філософ Ю. Лотман, розуміючи її як сукупність неспадкової інформації, яку накопичують, зберігають і передають різні члени людського суспільства.

І донині визначення культури лишається важливою філософською проблемою. У наш час під культурою розуміється творча діяльність людства в усіх сферах буття і свідомості, спрямована на прогрес людини і суспільства. Діяльність ця постає як діалектична єдність опредметнсння (творення нових цінностей) і розпредметнення (освоєння культурної спадщини, досвіду). Вона спрямована на перетворення дійсності, багатства людської історії у внутрішнє багатство особи, на всебічне виявлення й розвиток сутнісних сил людини. У вужчому розумінні культура постає як сфера духовного життя суспільства, неодмінною рисою якого є творча діяльність на підставі освоєння культурного досвіду минулих поколінь. Вона охоплює духовну (особливо художню) творчість, виховання, освіту, постаючи, таким чином, як нерозривна єдність традиції (досвіду) і новаторства (творення нових культурних цінностей).


Культура як спосіб буття людини.
В одній зі своїх коротких статей про людину Б. Пастернак визначив культуру як плідне існування. Як така, культура постає передумовою та способом розвитку людини, котрий визначає зміст самого її життя, на відміну від тваринного існування. У цьому аспекті визначення культури закцентована її творча сутність, її функція як чинника і творця людини як людини, тобто істоти, котра, попри свою доцільно-перетворю вальну діяльність, створює світ, насичений людськими визначеннями. «Дайте людині творчо змінитися у віках, і міста, держави, боги, мистецтва з'являться самі собою, як наслідок її дії...» (Б. Пастернак). Культура є засобом для самозбереження людини як перетворювача світу, засобом засвоєння та передачі творчого спадку з покоління в покоління, засобом і змістом людського саморозвитку. «Людина досягає межі величі, коли вона сама, все її ество, її життя, діяльність стають зразком, символом» (Б. Пастернак). Головним наслідком культуротворення постає неповторний світ почуттів, образів, думок, переживань, який складає невід'ємну частку людською Існування і являє собою реальний світ особистісного самовизначення.


Водночас культура є скарбницею прагнень та здійснень людського духу, невичерпним джерелом творчого досвіду та натхнення, яке для особистості постає як предмет освоєння. Взаємозв'язок буття культури та людського життя подвійний: людина освоює культуру, надаючи їй індивідуально-особистісного визначення світогляду (вищої форми самосвідомості), культура ж як сугнісгь та зміст людського самовизначення творить саму людину, постаючи носієм соціальної духовної нам яті. Культура і є, у цьому аспекті, процесом передачі успадкованого духовного багатства й розвитку духовних та матеріально-духовних цінностей.


З усіх вищезгаданих визначень культури можна виділити два найсуттєвіші моменти, а саме:


1) розуміння культури як способу буття людини і суспільства, головною ознакою якого є творчість;


2) розуміння культури як духовної скарбниці, досвіду, соціальної пам'яті людства.


Цивілізація як соціальне буття культури
. Часто в літературі ми зустрічаємо розуміння культури з точки зору характеристики матеріального й духовного рівня розвитку певних історичних епох, суспільств, народностей чи націй, або ж визначення культури як особливої форми чи стадії розвитку цивілізації (наприклад: Грецька культура, культура Стародавньої Месопотамії тощо). Що ж тоді таке «цивілізація» і як цс поняття співвідноситься з поняттям «культура»?


Сам термін «цивілізація» походить від латинського civilis — «громадянський», «державний», «цивільний» і означає сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства на певному етапі його історичного розвитку. Якщо розуміти культуру як спосіб буття суспільства впродовж усієї його історії, то цивілізація в такому разі постає як історично обумовлений етап культурного розвитку, як форма буття суспільства. Саме походження поняття «цивілізація» і передбачає певний процес осуспільнення, соціалізації культурних надбань людства, їх «оцивільнення», тобто набутій ними деяких рис загальноприйнятого, загальновизнаного. Отже, упродовж історичного буття суспільства відбувається процес цивілізації культури, який і знаходить своє втілення у вигляді сукупності матеріальних і духовних цінностей суспільства та його інституцій.


Так, до цивілізації належить не тільки сукупність матеріальних цінностей (зокрема, архітектурні споруди, твори образотворчого мистецтва, книги, музичні інструменти, предмети побуту й тому подібне), а й ціла низка соціальних інституцій: мораль, право, політика, ідеологія, освіта, економічні відносини тощо, тобто все те, з чого ми можемо судити про рівень цивілізованості суспільства на певному історичному етапі його розвитку.


Отже, якщо розуміти суспільство в цілому як сукупний суб'єкт історичної діяльності, а культуру — як спосіб діяльності, то цивілізація постає як сукупність її засобів і продуктів. При цьому до засобів відносяться не лише матеріальні цінності суспільства, знаряддя праці та масові комунікації, а й усі соціальні інституції.


В історії філософської думки поняття цивілізації розглядається в контексті аналізу всесвітньо-і сторичного процесу. Воно набуло поширення із середини XVIII століття спочатку як синонім культури. Згодом під цивілізацією стали розуміти рівень чи ступінь розвитку матеріальної й духовної культури, або ж ступінь історичного розвитку людства, який настає після варварства. Так, французькі просвітителі ХУЛІ століття називали цивілізованими суспільства, які грунтуються на засадах розуму й справедливості, підкреслюючи тим самим значення факторів, які забезпечують цілісність і суспільну гармонію. Уже в творах І. Канта помітним є розмежування и розрізнення між поняттями цивілізації та культури.


У XIX столітті відбуваться протиставлення цивілізації культурі. Поняття цивілізації, зокрема, починають застосовувати для характеристики капіталістичного етапу розвитку, тоді як під поняттям «культура» розуміють сам духовний спосіб роівитку суспільства. Російський філософ М. Данилевський (1822—1885) вивів теорію загальної типологізації культур чи цивілізацій, згілмо з якою не існує всесвітньої історії, а існує лише історія різних цивілізацій, які мають замкнутий характер розвитку. Інший видатний російський філософ М. Бердяєв (1874—1948), вважаючи світ «об'єктивізацією» (втіленням у матеріальному світі) духу як начала вільного, активного, творчого, розглядав цивілізацію як явище цілковито вороже культурі. За Бердяєвим, цивілізація опредметнює культуру, робить її загальнодоступною, тим самим обмежуючи, спрощуючи і нівелюючи її.


Подібним чином мислить і німецький філософ О. Шпенглер (1880—1936), розглядаючи цивілізацію як підсумкову стадію розвитку будь-якої культури. Він розглядає культуру як царство органічно-життєвого на противагу цивілізації — сукупності техніко-механічних елементів. Тому цивілізація розглядається ним як показник занепаду й загибелі суспільства. Шпенглер нарахував вісім культур в історії людства: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, «аполонівську» (греко-римську, або античну), «магічну» (візантійсько-арабську), «фаустівську (західноєвропейську) », культуру майя. Також висловлювалося припущення про можливість виникнення російсько-сибірської культури. Кожна з цих культур, за Шпенглером, існувала близько тисячоліття. Помираючи, культура опредметнюється в цивілізації. Перехід до цивілізації знаменує перехід від творчості до занепаду. Отже, цивілізація постає як результат деградації культури: цивілізація — цс суспільство з розвинутою індустрією та технікою, системою соціальних інститутів, де перебувають у занепаді мистецтво и література, де більшість населення скупчена у великих містах, а різні народи перетворені на безлику масу.


Сучасний англійський історик і соціолог Тойнбі висунув свою концепцію філософії історії, побудовану на «теорії циклічності». Він розглядає всесвітню історію як послідовний ряд «цивілізацій», які проходять однакові фази «житієвого циклу»: народження, зростання, руйнування, розпаду і загибелі. Головною рушійною силою розвитку цивілізації він вважає «творчих індивідів або творчі меншини», своєрідну духовну еліту суспільства, яка протистоїть однорідності мас і постійно порушує згубну для культури суспільну рівновагу.


Сучасна західна соціологія розглядає цивілізацію з точки зору внутрішньої організованості, визначеності суспільства трьома основними компонентами: технікою, соціально-інституційною організацією і філософією. Техніка в цій «тріаді» розглядається як така, що визначає решту компонентів.


На думку ряду сучасних учених, історичне становлення цивілізації припадає на період занепаду первісного суспільства, який супроводжувався процесами суспільного поділу праці, формуванням міст, відділенням розумової праці від фізичної, соціальним розшаруванням суспільства, появою держави, розвитком різноманітних форм культури. У загальних рисах поняття «цивілізація» охоплює перетворену (олюднену, окультурену) природу, засоби цього перетворення, матеріальний і духовний рівні розвитку культури, результати соціально-культурної діяльності суспільства і всю сукупність суспільних відносин як форм соціальної організації на певному історичному етапі розвитку людства чи окремої нації, народу. У даний час формуються підходи, за якими цивілізація уявляється як тешо єдине, яке перебуває поза межами соціальних систем, спільне для всього людства. Така точка зору грунтується на ідеї єдності, цілісності та взаємозв'я-заності сучасного світу, спільності для всього людства існуючих глобальних проблем та загальнолюдської системи цінностей.


Таким чином, цивілізація може розглядатися як упорядкована, історично визначена система матеріальної та духовної діяльності людей та її результатів з точки зору їх значення для суспільного розвитку. Оскільки цивілізація узагальнює зовнішнє вдосконалення суспільства й характеризує соціальне буття культури, вивчаючи цивілізацію того чи іншого народу на певному історичному проміжку часу, ми можемо судити про напрями й рівень розвитку цих народів чи навіть цілих історичній
епох.


Загальнолюдські цінності та їх місце в культурному розвитку людства.
Упродовж усієї своєї історії людство замислюються над необхідністю формування певної системи норм, цінностей відповідно до нагальних потреб суспільства й інтересів кожного його члена. За своєю природою цінності постають як специфічно соціальні визначення об'єктів навколишнього світу з точки зору їх позитивного чи негативного значення для людини й су-спільства. Так. ми говоримо про існування в природі та суспільному житті прекрасного і потворного, добра і тла. (ззовні цінності сприймаються як властивості предмета чи явища. Однак, слід зазначити, шо ці властивості притаманні об'єкту не від природи і не через його внутрішню структуру, а передусім через те, що він задіяний у сфері суспільного буття людини. А тому, у відношенні до людини як суб'єкта суспільного буття він постає як об'єкт її інтересів, виконуючи стосовно її свідомості роль повсякденних орієнтирів у предметній та соціальній дійсності, визначаючи неоднозначність практичного ставлення людини до різних предметів і явиш. Але об'єктом людського практичного ставлення можуть поставати не лише матеріальні предмети чи соціальні явшиа. Людина поширює свою оцінюючу діяльність і на явища духовної природи, і тоді об'єктами зацікавлення виступають певні знання, переконання, наукові теорії, філософські системи, погляди, ідеї тощо. Отже, до цінностей можна віднести матеріальні предмети, соціальні й духовні явища з точки зору їх соціальної та особистісної значущості.


Як уже зазначаюся, на кожному історичному етапі суспільного розвитку формується своя специфічна система цінностей, притаманна лише даній спільноті, нації, суспільству чи історичній епосі. Відповідно до цієї системи формуються цивілізації. Але в кожній такій системі можна виділити гі цінності, які незмінно присутні в кожній з них, однаково актуальні для кожної історичної епохи, для кожної нації. Саме такими є світові загальнолюдські цінності. їх загальнолюдське значення жодною мірою не свідчить про їхню одвічну незмінність. Звичайно ж, у різні епохи, у різних народів, навіть у різних поколінь формуються свої специфічні критерії ставлення до істини, Добра і Краси. Однак незмінним залишається значення їх як ціннісно-смислових орієнтирів культурного буття людства. І саме повернення до них усього людства, прийняття їх як пріоритетних усіма націями і спільнотами складає основну культурну проблему сучасної доби. Адже саме це в сучасних умовах дає людству шанс на новий поштовх до подолання кризових явищ суспільного буття, до збереження і відродження культурного спадку націй та народностей, до формування нової культурної, духовної атмосфери на планеті. Це можна здійснити, лише подолавши старі стереотипи мислення і дій, які формувалися в обмежених рамках класових чи національних систем цінностей без урахування закономірностей світового глобального розвитку. Даний процес неможливий без розуміння непростої діалектики національного й загальнолюдського в культурі.


Національне та загальнолюдське в культурі. Культура завжди постає у нашій свідомості як певна цілісність, як щось єдине. Саме це вимагає розуміння її як єдності національних та глобальних процесів, духовного та матеріального, ідеального та реального, особистого та суспільного. Усі ці поділи є умовними, але все ж необхідними з огляду на багатоманітність та строкатість конкретних культурних процесів. Будь-яка ріка, потік завжди живляться із менших річок, потоків, струмків. Людство як глобальність складається з окре-мих індивідів, які об'єднані в спільноти, етноси, держави й таке інше. А тому цілісність культури постає як єдність у багатоманітному, і тільки завдяки усім її складовим частинам вона може поставати як ціле. Тільки завдяки культуро-творчій діяльності кожної людини, завдяки культурі кожного окремого етносу, нації тощо культура набуває свого вселюдського змісту.


Шлях, яким зараз прагне рухатися людство,— це шлях до глобальної співдружності та відкритого суспільства. Такий новий стан вимагає нового погляду на цілу низку питань, включаючи проблеми культури, її відродження'і збереження, культурного виховання. Стосовно нашої Вітчизни це постає як проблема культурного національного відродження.


Що таке національна культура?
Етнічні спільноти у своєму розвитку проходять доволі тривалий історичний шлячі. Тому національні ознаки є досить стійкими, консервативними. Кожна нація у своєму розвитку долає ряд етапів. Населення світу пересувається, мігрує і перемішується. Але ознаки лишаються. Мільйони українців живуть за межами України, вони — громадяни інших держав, але належність їхня до українства зберігається в національній культурі: мові, традиціях, звичаях, елементах віри предків, типах ментальності. Національна культура постас тією заповітною скарбницею, то зберігає і примножує духовні цінності нації. Національна культура, отже,— це історичний досвід етносу, народу, сконцентровуючий і зберігаючий його специфічне світобачення, його прагнення, життєві цінності, практику освоєння навколишнього середовища й передання соціального досвіду молодшому поколінню. Втілена в усній і писемній народній творчості, мистецтві, народних співах, віруваннях, звичаях і обрядах, ремеслах, національна культура акумулює багатовікову історію життя етносу.


Носієм і творцем національної культури є народ. За змістом культура є феноменом ідеальним, отже, зміст цей міститься в свідомості людей. Понятгя "національна свідомість» вбирає історичну пам'ять народу, уявлення про сучасне, а також певні сподівання щодо майбутнього нації. Зміст і стан національної свідомості завжди детермінований двома факторами — історичним досвідом і конкретними умовами життя людей у сьогоденні. На підставі порівняння сучасного стану життя нації з її історією можуть виникати певні сподівання, прогнози на майбутнє. Національна культура невід'ємна від мови, адже тільки через мову передається весь зміст національної культури. Тому розмаїття національних культур можна зберегти лише за умови збереження національних мов. Отже, саме мова постає першоосновою національної свідомості та національної культури. Носієм національної мови й культури є народ. Та можна знати мову, звичаї, традиції, але тільки користуватися культурою, не плекаючи, не зберігаючи й не примножуючи її надбань. Можна стати і яничаром на своїй землі, зрадивши мову, культуру. Це яничарство — не просто у втраті історичної пам'яті, а й у презирливому ставленні до своєї культури чи до культури інших народів. Бо сказано в Писанні: «Полюбіте ближніх своїх як самих себе!», тому неповажно ставлячись до інших народів, культур, людина виказує свою неповагу й до власного народу та його культур».

Отже, національна самосвідомість — це усвідомлення людиною себе як представника певного етносу, нації. Це не тільки уявлення про своє національне походження, а й певне ставлення до нього — почуття національної гордості, співпереживання, причетності до долі свого народу, знання його історії, традицій та місця в них культур народів-сусідів. Ця національна самосвідомість формується в людини впродовж усього життя під виливом соціального середовища — сім'ї, побуту, освітніх закладів та засобів інформації. Так само важливою рисою національної культури є національний характер її носіїв. Він вбирає в себе дух усієї нації, її сутність і зміст. Національний характер — сукупність специфічних властивостей, рис, психічних і соціально-психологічних якостей, притаманних певній етнічній спільноті людей і кожному з її представників (більшою чи меншою мірою). Він виявляється в побуті, звичаях, традиціях, в особистій психічній конституції (темпераменті), в мистецтві, літературі, народній творчості та ремеслах. Будь-яка народна пісня, мелодія, мотив, будь-які вироби — килими, вишиванки, посуд, будинки, храми, народні розписи, картини — все це несе на собі печать національного духу, в усьому живе і нуртує національний характер, усе це — елементи національної' культури. Водночас, тільки постаючи як елементи національної культури, ні твори можуть поставати як цінності культури як такої. Бо ж не існує культури людства без культур національних.

Взаємозв'язок загальнолюдського і специфічно національного в культурі. Чи не може процес становлення глобальності призвести до асиміляції національного в культурах? Як запобігти зникненню культурної своєрідності кожного народу, отже,— відвернути небезпеку духовного зубожіння людини? Адже кожна нація має, як ми вже з'ясували, свою мову, національну свідомість і самосвідомість, характер, своєрідність. Кожна людина входить до людства лише через свою індивіду-альність, неповторність, несхожість на інших. У нашому випадку мова йде про національну індивідуальність, про людину як представника своєї національної культури. Культура не була й ніколи не буде абстрактно-люлською. вона завжди конкретпо-вселюдська і сягає всезагальності лише в конкретно-людській, націопальній. індивідуально-народній якості. Кожна національна культура — носій культури загальнолюдської, остання ж тільки й може розвиватися повнокровно, спираючись на національне підґрунтя кожного народу і його культури.

Вселюдськість культури є вищою повнотою всього національного. Зникнення чи бодай занепад будь-якої національної культури веде до зубожіння культури людства. Дія культури вселюдськості необхідне піднесення окремої людини, спільноти, нації до вселюдського значення, а не перетворення їх на порожні абстракції. Філософ М. Бердяєв писав так про гуманістичний зміст діалектики національного і загальнолюдського в культурі: «Культура грецька, ...італійська доби Відродження, ...французька й німецька доби їхнього розквіту — все це шляхи світової культури людства, а проте всі вони глибоко національні, індивідуально свогрілні. Всі великі національні культури — загальнолюдські за своїм значенням... Весь світовий шлях буття є складною взаємодією різних ступенів світової ієрархії індивідуальностей, творче вростання однієї ієрархії в іншу, особи — в націю, нації — в людство, людства — в космос, космосу — в Бога... Національність є позитивним збагаченням буття, і тому слід боротися за неї як за цінність».

Категория: Людина і суспільство | Добавил: Cherry
Просмотров: 1290 | Загрузок: 0 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Меню сайта
Форма входа
Категории раздела
География [6]
Биология [26]
Математика [4]
Химия [6]
Физика [12]
Литература [45]
Зарубежная,украинская
История [4]
История Украины и Всемирная история
Художня культура [5]
10 клас
Правознавство [3]
Українська мова [5]
Людина і суспільство [4]
Наш проект (11 класс) [5]
Дизайн помещения
Поиск
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 407
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0